ASAP Agri та AGA Partners продовжують серію практичних матеріалів, де реальні спори зустрічаються з гострим правовим аналізом.

У цьому випуску Інна Степаненко (старший аналітик, ASAP Agri) та Євген Боярський (старший юрист, AGA Partners) розглядають один із наріжних каменів товарної торгівлі — сертифікати якості. Наскільки вони справді є «остаточними»? Що відбувається, коли їх оскаржують? І які запобіжники мають закладати у свої контракти продавці та покупці?

Інна Степаненко: У зерновій торгівлі питання якості завжди має першорядне значення. Що мають робити трейдери, аби забезпечити належну якість товару?

Євген Боярський: При укладенні зернових контрактів трейдери мають погодити два ключові моменти. Перший — це перелік якісних параметрів, яким повинен відповідати товар. Другий — механізм перевірки якості у визначеному місці та в узгоджений час.

Зазвичай у зернових контрактах передбачено, що якість є остаточною на момент завантаження та підтверджується сертифікатом професійного й незалежного сюрвеєра. Це означає, що перевірка якості проводиться під час завантаження на судно чи інший транспортний засіб. Більше того, сторони домовляються доручити цю роботу незалежному сюрвеєру, який відбирає проби, проводить лабораторні аналізи та видає сертифікат якості. Такий сертифікат є остаточним і обов’язковим для сторін — отже, питання якості вважається остаточно вирішеним і не може переглядатися на жодному іншому етапі поставки.

Інна Степаненко: Чи може незадоволена сторона стверджувати, що сертифікат якості не є обов’язковим через помилку сюрвеєра?

Євген Боярський: Ні, не може. За англійським правом, якщо контракт передбачає остаточність сертифіката, суд чи арбітражний трибунал не можуть його переглядати, навіть якщо особа, яка його видала, визнає, що припустилася помилки. Це логічно, адже інакше кожен другий сертифікат якості оскаржували б через нібито помилку.

Англійське право дозволяє оскаржувати сертифікат якості лише на дуже обмежених підставах, зокрема у випадку шахрайства, хабарництва або застосування неконтрактного методу відбору проб чи аналізу. На практиці довести будь-яку з цих підстав дуже складно.

Інна Степаненко: Чи можна сказати, що фінальний сертифікат якості перетворюється на своєрідний «золотий ключик», який закриває двері для спорів?

Євген Боярський: Так було б у ідеальному світі. Але реальність інша.

Інна Степаненко: Можете навести приклад?

Євген Боярський: Звичайно. Цього року ми успішно завершили представництво клієнта у спорі щодо якості, який тривав майже чотири роки.

Клієнт, будучи продавцем на умовах CIF, відвантажив і організував морське перевезення 5 тис. т кукурудзи з України до Кіпру. Під час завантаження товар повністю відповідав контрактним якісним характеристикам. Однак під час розвантаження було встановлено, що весь вантаж зазнав ушкодження через підвищену температуру і став непридатним для харчових цілей.

Після кількох інспекцій у порту призначення покупець висунув претензію до продавця. Її аргументи можна звести до такого:

  1. Ушкодження товару нібито виникло ще до відвантаження.
  2. Під час завантаження якісний товар нібито змішали з пошкодженим/неякісним.
  3. Сертифікат якості на момент завантаження нібито був недійсним, бо сюрвеєр неналежним чином відібрав проби.

У результаті покупець висунув вимогу про відшкодування збитків на суму близько 1,4 млн доларів США.

Позиція продавця була такою:

  1. Під час завантаження товар відповідав контрактним параметрам.
  2. Сертифікат якості, виданий при завантаженні, був дійсним і обов’язковим.
  3. Очевидні пошкодження виникли під час морського перевезення, імовірно через неналежну вентиляцію.

Важливо, що покупець не призначив власного представника чи сюрвеєра для контролю завантаження. Через це він не мав доказів, що сюрвеєр діяв неналежно. Натомість покупець надав велику кількість доказів з порту розвантаження — включно з експертними висновками — щоб довести, що пошкодження були спричинені завантаження товару.

Попри численні докази стану товару в порту призначення, арбітражний трибунал дійшов висновку, що покупець не довів відхилення сюрвеєра від контрактного методу відбору проб. Таким чином, сертифікат якості, виданий при завантаженні, було визнано остаточним і обов’язковим, а претензію покупця — відхилено.

Інна Степаненко: Які уроки можуть винести наші читачі з цього кейсу?

Євген Боярський: Мої поради відрізнятимуться залежно від того, хто читає — продавець чи покупець.

Для продавця я раджу:

  1. Залучати авторитетних сюрвеєрів для інспекції.
  2. Надавати їм повні письмові інструкції щодо перевірки.
  3. Організовувати фотофіксацію товару під час завантаження.

Так продавець забезпечить належну перевірку якості й матиме всі письмові та візуальні докази того, що стан товару відповідав даним у сертифікаті.

Для покупця я пропоную:

  1. Наполягати на контрактному праві призначити свого сюрвеєра для контролю завантаження та участі у відборі проб.
  2. Зберігати один комплект проб для окремого лабораторного аналізу.
  3. Організовувати фотофіксацію товару під час завантаження.

Це дасть покупцю докази як щодо самого товару, так і щодо процесу перевірки — докази, які можуть стати вирішальними, якщо виникне потреба оскаржувати сертифікат якості.