У новому випуску спільної серії матеріалів ASAP Agri та юридичної фірми AGA Partners ми розглядаємо поширену практику, що водночас несе чималі юридичні ризики — залучення гаранторів у міжнародні контракти з торгівлі сільськогосподарською продукцією.

Юрій Беденко, старший юрист та адвокат AGA Partners, і Максим Фесенко, юрист AGA Partners, разом із старшим аналітиком ASAP Agri Катериною Мудріян аналізують реальну арбітражну справу щодо поставок CIF до Єгипту.

Гарантор відмовився сплатити демередж, хоча був прямо названий у контракті — це й стало підставою для арбітражу. Цей кейс став показовим прикладом того, як недоопрацьовані гарантійні умови можуть призвести до серйозних наслідків, і як саме арбітраж оцінює відповідальність гарантора.

Катерина: Чи можна вважати включення гаранторів у комерційні контракти новим стандартом? Чи їх усе ще сприймають переважно як запобіжний інструмент для ризикованих угод? Які тенденції ви спостерігаєте?

Юрій: Ми спостерігаємо помітне зростання практики включення гаранторів – зазвичай материнських компаній – у комерційні контракти, особливо з боку покупців. Такий підхід дає продавцям більше впевненості у виконанні зобов’язань. Водночас, покупці часто  отримують вигоду, виконуючи угоди через юридичні особи, зареєстровані в податково-ефективних юрисдикціях, що дозволяє оптимізувати операції та зменшити загальні витрати бізнесу.

Катерина: У яких типах умов поставки гарантори найчастіше фігурують у контрактах? Чи це вже стало звичною практикою незалежно від базису?

Максим: Найчастіше — у контрактах з умовою поставки CIF.  Це пов’язано з тим, що CIF покладає на продавця додаткові зобов’язання щодо організації перевезення та страхування до вказаного порту. Водночас покупці, як правило, надають додаткові гарантії виконання своїх зобов’язань, зокрема у вигляді гарантії від материнської компанії.

Катерина: На папері все звучить логічно, а які юридичні ризики виникають при виконанні гарантій?

Юрій: Центральним питанням є доктрина приватності договору. На практиці ми часто бачимо, як гарантори, які не підписали договір купівлі-продажу, згодом заявляють, що вони не зв‘язані ним і не знали про його існування. Це порушує комплексні питання щодо того, чи можна притягнути до відповідальності сторону, формально не приєднану до договору. Крім того, гарантори часто наполягають, що їхня відповідальність є лише субсидіарною. Тобто будь-які претензії, на їхню думку, повинні спочатку пред’являтися основній договірній стороні (покупцю або продавцю), і лише у разі невиконання нею зобов’язань — до гарантора.

Катерина: Який спір за участі гарантора був для вас найбільш нестандартним або вражаючим?

Максим: Справа стосувалася українського сільськогосподарського виробника, який уклав два CIF-контракти на поставки до Єгипту. Договірні відносини регламентувалися нормами англійського права. Для оптимізації оподаткування єгипетська торговельна група запропонувала, щоб покупцем була вказана їхня компанія, зареєстрована у ОАЕ. Проте в обох контрактах єгипетська материнська компанія була чітко зазначена як гарантор зобов’язань покупців, включно з відповідальністю за демередж.

Проблема виникла через те, що єгипетський гарантор не підписував контракти, а вся комунікація велася через брокерів. Як результат, наш Клієнт ніколи не отримував листів з домену гарантора. Попри те, що і покупець, і гарантор під час перемовин (знову ж через брокерів) визнавали відповідальність, згодом вони відмовились сплачувати демередж, що й призвело до арбітражного провадження. Цікаво, що юристи гарантора намагались розділити спір — мовляв, позов до гарантора має розглядатись за законодавством Єгипту, тоді як до покупця — за англійським правом.

Катерина: Як арбітраж вирішив цю справу? Що стало визначальним?

Юрій: Трибунал ухвалив рішення на користь продавця і визнав солідарну відповідальність покупця і гарантора. Арбітраж спирався на такі аргументи продавця:

1. Контракти прямо передбачали, що гарантор відповідає за виконання покупцем своїх зобов’язань.

2. Оскільки трибунал визнав покупця і гарантора солідарно відповідальними, Продавець може стягнути кошти як з покупця, так і з гарантора.

3. Було доведено, що гарантор приймав товар у Єгипті, а також, що в ході всієї угоди одні й ті самі особи представляли і покупця, і гарантора. Як стало відомо вже на стадії арбітражного провадження, все листування стосовно виконання контрактів велося як з доменів покупця так і гарантора. Це підтвердило обізнаність і участь гарантора в угоді, що суттєво вплинуло на рішення на користь нашого Клієнта.

Катерина: На чому ще ґрунтувався вердикт арбітражу — окрім фактів? Які прецеденти він врахував?

Максим: Трибунал послався на справу Stellar Shipping Co LLC проти Hudson Shipping Lines [2010] EWHC 2985 (Comm), яка підтверджує, що гарантор може бути стороною арбітражної угоди навіть без підписання контракту, якщо арбітражна угода випливає з основного контракту. Суддя Гамблeн підкреслив застосування принципу «єдиного вікна» з справи Fiona Trust & Holding Corp проти Privalov [2007] UKHL 40, який використовується, коли договір містить гарантію і не передбачено жодного альтернативного місця розгляду спорів. У таких випадках будь-які спори, включаючи ті, що стосуються гарантора, вирішуються відповідно до механізму вирішення спорів, встановленого в основному договорі, виходячи з того, що раціональна особа прагнула б, щоб усі пов'язані спори розглядалися в одному суді. 

Юрій: Крім прецедентів, трибунал врахував і фактичні обставини: 

1. Гарантія була інтегрована в основний контракт, і не було окремої угоди про вирішення спорів щодо гарантії — отже застосовувалася арбітражне застереження із контрактів.

2. Гарантор активно брав участь на всіх етапах переговорів і виконання контрактів, включно з отриманням товарів.

3. Загальна поведінка гарантора, включаючи отримання комерційних вигод, підтвердила його фактичну згоду бути зобов’язаним, навіть без формального підпису.

Висновок:

У міжнародній торгівлі включення гарантора — це не формальність, а стратегічний інструмент, який підвищує впевненість у виконанні зобов’язань. Але ефективність гарантії залежить від того, як її оформлено.

Найкращі практики включають:

• Чітко прописувати гарантійні умови в контракті;

• Формалізувати гарантію письмово з підписом гарантора;

• Проводити так званий due diligence: перевірити повноваження гарантора, вести комунікацію з офіційних доменів і зафіксувати згоду гарантора бути зобов’язаним за контрактом.


Однак навіть без формального підпису активна участь гарантора в переговорах, виконанні контракту чи отриманні комерційних вигод може бути достатньою підставою для визнання його відповідальності за англійським правом. Це особливо актуально для контрактів на умовах CIF, де ризики, зобов’язання та фінансова відповідальність тісно переплетені.

Сучасна арбітражна практика все частіше орієнтується на комерційну реальність, а не лише на формальності. Добре структурована гарантія — це не просто інструмент захисту, а стратегічна перевага в умовах сучасної глобальної торгівлі.