Торгівля агропродукцією між США та Китаєм знову під тиском — і цього разу в центрі удару опинилися кукурудза та, особливо, соя через нову хвилю тарифної ескалації. Досвід попередніх років дає підстави для занепокоєння. Під час першої торгової війни між США та Китаєм у 2018/19 МР імпорт американської сої до Китаю скоротився більш ніж утричі, а частка США на китайському ринку сої обвалилась — з понад 30% до менш ніж 10% лише за один сезон. Це стало наслідком запровадження Китаєм 25%-го мита у відповідь на дії США.

Цього разу ситуація виглядає ще серйознішою та масштабнішою.

Торгове протистояння між США та Китаєм набирає обертів, і дедалі більше експертів вже називають його повноцінною Торгівельною війною 2.0.

Найгостріша ескалація сталася 8 квітня: США оголосили про нове 50%-е мито на китайський імпорт, підвищивши загальні тарифи до 104%. Китай відповів 89% митом, внаслідок чого ефективні мита на американську кукурудзу зросли до 104%, а на сою — до 99%. США нанесли ще один удар, піднявши тарифи до рекордних 145% — це стало найагресивнішою відповіддю за весь час конфлікту.

Де завершиться цей ланцюг взаємних мит — не знає ніхто.

Очевидно, що такі події суттєво вплинуть на загальний товарообіг між двома країнами. Однак нас цікавить аграрна складова. Китай більше не є тим покупцем агропродукції, яким був у 2018 році. За останні роки країна диверсифікувала свої ланцюги постачання, зміцнила торгові відносини з Бразилією, Аргентиною та іншими виробниками, а також значно вклала у власний агросектор.

Саме тому сьогодні Пекін може бути значно краще підготовлений до затяжного протистояння — а можливо, навіть до спроби повністю відмовитися від імпорту зернових зі США.

Отже, головне питання звучить так: чи справді Китай цього разу може повністю відмовитися від американської кукурудзи та сої?

Відповідь на нього здатна змінити світову торгівлю зерновими на багато років уперед.

Кукурудза

Структура імпорту кукурудзи Китаєм за останні п’ять сезонів зазнала радикальних змін — як за обсягами, так і за географією постачання. Ще донедавна Китай був одним із найбільших покупців американської та української кукурудзи, але тепер він кардинально змінив стратегію закупівель. Бразилія остаточно закріпилася як головний постачальник кукурудзи до Китаю.

Попит Китаю на імпортну кукурудзу у поточному 2024/25 МР різко обвалився. У жовтні-лютому країна імпортувала лише 1,1 млн тонн кукурудзи — це приголомшливе падіння у порівнянні з 16,8 млн тонн за аналогічний період минулого року. Це скорочення пояснюється не лише нижчим попитом, а й зміною ринкової ситуації та пріоритетів у виборі постачальників.

Особливо показовим є зсув у географії закупівель. З 2020/21 до 2023/24 МР США поступово втрачали позиції на ринку кукурудзи Китаю. А у 2024/25 МР поставки американської кукурудзи до Китаю зникли повністю.

Україна, попри виклики, пов’язані з війною, зберігала свою присутність на китайському ринку. Водночас і вона відчуває зростаючий тиск з боку Бразилії. Прорив Бразилії стався у 2022/23 МР після узгодження з Китаєм фітосанітарних протоколів. Відтоді бразильська кукурудза впевнено посіла перше місце серед постачальників до Китаю, опанувавши його у 2023/24 МР — і продовжує його утримувати у поточному сезоні.

Життя без американської кукурудзи: чи зможе Китай впоратися?

Чи зможе Китай повністю замінити американську кукурудзу, залежить насамперед від його загальної потреби в імпорті. У березні USDA прогнозувало імпорт кукурудзи Китаєм у 2024/25 МР на рівні 8 млн тонн, тоді як Міністерство сільського господарства Китаю озвучувало трохи вищу оцінку — 9 млн тонн. Втім, багато аналітиків вважають ці оцінки занадто оптимістичними — дехто припускає, що реальний імпорт може впасти аж до 2 млн тонн.

Якщо попит Китаю залишиться низьким, його потреби цілком можуть бути покриті — насамперед за рахунок Бразилії, а також України. Але якщо Китай раптово різко збільшить імпорт — що в минулому він уже робив — забезпечити необхідні обсяги лише з Бразилії та України може виявитися непросто.

Інші потенційні постачальники, зокрема росія, мають обмежені можливості. Прогноз експорту російської кукурудзи у 2024/25 МР становить лише 3,3 млн т — удвічі менше, ніж торік. Більше того, на другу половину 2024/25 МР росія встановила нульову квоту на експорт кукурудзи, що ще більше зменшує її роль на світовому ринку.

Аргентина, один із найбільших світових експортерів кукурудзи, досі залишається поза ринком Китаю через фітосанітарні обмеження. Якщо ці бар’єри не будуть зняті, Аргентина не зможе компенсувати дефіцит поставок для Китаю.

Стратегічний вибір попереду

Відмова від американської кукурудзи можлива, якщо попит Китаю на імпорт залишатиметься невеликим. У такому разі Бразилія продовжить домінувати серед постачальників. Але якщо потреби Китаю повернуться до рівня 2023/24 МР (понад 20 млн т), країна може зіткнутися з дефіцитом пропозиції без відкриття ринку для нових постачальників — насамперед Аргентини.

Соєві боби

Почнемо з загальної картини імпорту соєвих бобів Китаєм за останні чотири повних маркетингових роки та поточний сезон. У 2020/21–2023/24 МР Китай щорічно імпортував від 91 до 101 млн т сої. Упродовж цього періоду Бразилія залишалася основним постачальником, забезпечуючи понад 60% імпорту Китаю щороку. У 2023/24 МР експорт бразильської сої до Китаю сягнув рекордних 75,8 млн т.

США залишаються другим за величиною постачальником сої до Китаю, хоча їхні обсяги поступово знижуються — з 38,1 млн т у 2020/21 МР до 19,3 млн т у 2023/24 МР. У поточному 2024/25 МР, станом на жовтень–лютий, загальний імпорт сої до Китаю становив 48,2 млн т, з яких на американське походження припадає 18,4 млн т.

Роль Аргентини залишається скромною — зазвичай близько 3 млн т на рік. Інші постачальники (Уругвай, Канада та інші) додають ще близько 3 млн т.

Життя без американської сої: чи зможе Китай?

Середній показник імпорту сої до Китаю за останні чотири МР (2020/21–2023/24) становить близько 100 млн т. Якщо врахувати середній внесок США — близько 29 млн т — саме такий обсяг Китаю доведеться компенсувати у разі повної відмови від американської сої.

Чи здатна Бразилія закрити дефіцит?

Останніми сезонами частка Бразилії в імпорті сої до Китаю коливалася від 60% до майже 80%. Якщо країна й надалі збиратиме врожаї понад 150 млн т, її частка потенційно може зрости до 85%. Водночас можливості для подальшого збільшення постачань виглядають обмеженими.

Теоретично, за ідеальних умов — рекордного врожаю та повного спрямування експортних обсягів до Китаю — Бразилія могла б самостійно забезпечити потреби Китаю у сої. Але на практиці ймовірність такого сценарію дуже низька через глобальні зобов’язання Бразилії.

Реалістичніше виглядає варіант, за якого Бразилія постачатиме до Китаю 80–85 млн т сої — рівень, що відповідає нещодавній торговельній практиці та залишається досяжним за умови сприятливих врожаїв.

До того ж, у поточному сезоні Бразилія справді може закрити основні потреби Китаю, враховуючи, що той уже імпортував 18,4 млн т американської сої між вереснем та лютим — ще до загострення торговельної війни.

А як щодо Аргентини?

Аргентина, на відміну від Бразилії, може запропонувати лише обмежені обсяги. За останні чотири сезони країна постачала Китаю в середньому 3 млн т сої на рік.

В сумі, Бразилія та Аргентина разом можуть постачати до 85–90 млн т, що покриє до 90% прогнозованих потреб Китаю в імпорті сої. Це залишить Китаю необхідність знайти додаткові 10 млн т від альтернативних постачальників, щоб повністю забезпечити свої потреби.

У найкращому випадку Китай може отримати до 5 млн т сої від постачальників, окрім Бразилії та Аргентини. Це все одно залишить дефіцит не менше 5 млн т, який або буде заповнений американською соєю, або вимагатиме скорочення споживання сої в Китаї — і, відповідно, імпорту.

Стратегія Китаю щодо зменшення залежності від імпорту сої

З початку торгової війни у 2018/19 роках Китай активізував зусилля з нарощування внутрішнього виробництва сої та зменшення залежності від імпорту. Виробництво збільшилося з 16 млн т до прогнозованих 20,7 млн т у 2024/25 — зростання на 30%. Проте споживання зросло ще швидше — з 102,6 млн т до 128,9 млн т, що утримує Китай сильно залежним від імпорту.

Щоб скоротити дефіцит, Китай заохочує використання генетично модифікованої сої, ставлячи мету знизити використання соєвого шроту в кормах до 13% і підтримуючи альтернативні білки, такі як мікробіологічні корми та харчові відходи. Ці заходи підтримуються великими політичними змінами, зокрема, прийняттям Закону про продовольчу безпеку в 2024 році та 10-річного плану аграрної трансформації, оголошеного в 2025 році.

Попри значні кроки до більшої самодостатності, шлях Китаю до незалежності у постачанні сої залишається довгим — і дорогим.

Висновки

У міру загострення торгової війни ринки кукурудзи та сої змінюються не лише через тарифи — вони визначаються довгостроковими стратегічними рішеннями. Китай вживає обґрунтованих кроків для захисту від майбутніх шоків, диверсифікуючи ланцюги постачання та інвестуючи в внутрішнє виробництво. Тим часом США орієнтуються на ширшу та більш диверсифіковану базу експорту — і шукають нові ринки в регіонах, де домінування Бразилії може ослабити.

Чи стане цей розрив постійним, чи виявиться тимчасовим, одне є зрозумілим: світова торгівля зерном вступає в нову еру — еру, яку визначатимуть не тільки ціни та продуктивність, а й політика та стійкість.

Детальний аналіз впливу мит США на глобальну сільськогосподарську торгівлю доступний для підписників ASAP Agri https://asapagri.com/products